Головні фільми ОМКФ-2015

No Comment

Одеський міжнародний кінофестиваль завершився дискусією навколо подвійної перемоги “Пісні пісень” Єви Нейман (яка досі не вщухає). Це екранізація творів Шолом-Алейхема, що вдало передає їхній настрій. Як і однойменна повість (основа сюжету, в який вкраплені моменти з дрібних оповідань), фільм є гірко-солодкою історією без початку та кінця. Печально-іронічний наратор проводить нас до власних замріяних станів, і його вигадки та почуття втілюються в просте у своїй щирості полотно. Яким би не було кожне індивідуальне враження, це однозначно найважливіша фестивальна картина, бо вона відкриває завісу малознаного українського кіно та навіть натякає на його можливу популярність. Далі – про інші знакові стрічки, побачені в Одесі в конкурсних і позаконкурсних програмах.

“Нова хвиля” іранського кіно сприймалась по-різному: аншлаг на показах “Таксі” Джафара Панахі та тиха втеча частини аудиторії з “Атомного серця” Алі Ахмадзаде. “Таксі” – феноменальний фільм: режисер, маючи заборону знімати кіно протягом 20 років (!), фіксує на автомобільний відеорегістратор буденно непрості речі, що з його легкої подачі складаються в цілісну картинку, історію про пошук історій. Важливо те, що можна знати факти про ув’язнення Панахі, про стрічку “Це не фільм”, вивезену в Європу на флешці, схованій у торті, і т.п., а можна і не знати – і так само захоплено сприймати “Таксі”. До непристойності проста ідея та її втілення стають у руках Панахі ненав’язливо філософським роуд-муві, де сам режисер вдає таксиста і, зустрічаючи родичів та знайомих, витягує з їхніх звичайних реплік і реакцій щось варте уваги та зрозуміле кожному. Бонус – його чарівна усмішка в кадрі.

“Атомне серце” – теж своєрідний роуд-муві, та надто незвичайний. Вибудувані очікування розбиваються вщент на кожній новій сцені – непередбачуваність є майже головною рисою фільму, яка йому ніяк не шкодить. Атмосферно – це західне кіно, в якому є балаканина (привіт, мамблкор), підспівування музичним хітам і загадкова постать диявола. Але все це оздоблено локально прив’язаними проблемами і роздумами, що робить “Атомне серце” напруженим і сумбурним, емоційно нестабільним – і тим цікавіше дивитись.

Схвальні відгуки та теплий прийом отримали дві російські стрічки, “Під електричними хмарами” О. Германа-молодшого й “Ангели революції” О. Федорченка. Щодо фільму Германа, то він є доволі симптоматичною плямою не суто кіно, а всієї російської дійсності. Розірваний наратив, перед-  і постапокаліптичні настрої, відчужені персонажі – все згущується в депресивну картину в’язкого безчасся, в якому надривні інтелектуали не можуть відстояти минуле та не бачать майбутнього, яке варто було б виборювати. “Ангели революції” – дуже стильний фільм в дусі Веса Андерсона. Ця декоративність і грайливий тон і вивищують, і дискредитують роботу. Веселі театральні сюжетики з неприхованою іронією є, певно, ледь не єдиним можливим шляхом говорити про насаджування радянської влади північним народам; але виявляються і неприємним маркером поверхневої поетизації серйозної контраверсійної теми.

Загалом війни – прямо чи опосередковано – було немало. З міжнародного конкурсу виділяється “Зеніт” Далібора Матаніча, що розкладає проблеми югославських воєн на три маленькі історії трьох різних поколінь, зіграних однаковими акторами. Трагічно-ліричний фільм без зайвого пафосу розповідає про складні речі через інтимні почуття та продумано залишає в кінці місце для вільнішого майбутнього. Також окремо варто відмітити угорську стрічку Ласло Немеша “Син Саула”. Два дні головний герой, в’язень із зондеркоманди концентраційного табору, вдаватиметься до неможливого, щоб поховати померлого хлопчика за єврейськими звичаями. Саул чіпляється за те, що допомагає йому самому зберегти людяність та пронести її крізь кола пекла. Фільм важливий і з формального боку: всі звуки, які чує глядач, чує сам герой, тобто вони вибудувані в повній відповідності до відзнятих планів. Багато ракурсів з-за плеча та плани, що спочатку вихоплюють шматок персонажа і поступово, рухаючись разом із ним, висувають його ближче до центру, – роблять фільм небанальним, а його атмосферу ще інтенсивнішою.

Ще одна робота про конфлікти, цього разу – між природою та цивілізацією, – метафоричне полотно Чіро Гуерри “Обійми змії”. Європейські експедитори-науковці мандрують Амазонією, збираючи свідчення та зустрічаючи опір місцевого населення. Протистояння наївної мудрості напівоголених шаманів, що не їдять рибу, поки не випаде дощ, та натренованого розуму білих людей, які прив’язуються до матеріального та записують усе, що побачили, – у фільмі Гуерри втілюється в масштабну мандрівку в обійми власних снів.

Related Articles