Старосвітське життя Вуді Аллена – рецензія у формі діалогу

No Comment

«Світське життя» Вуді Аллена – стрічка, що відкривала цьогорічний Каннський кінофестиваль і вже встигла побувати на українських кіноекранах. Як і до більшості останніх робіт режисера, до фільму була прикута увага широкої публіки – від професійних кінокритиків до пересічних глядачів. Як наслідок – маємо цілу палітру (якщо не сказати мішанину) авторитетних або ж просто самовпевнених оцінок і суджень, часто схожих, незалежно від рівня компетентності. Але яка вона насправді, нова картина Аллена?
Ми вирішили трохи поекспериментувати і замість звичайної кінорецензії підготували огляд фільму і творчості режисера у вигляді обговорення за участю двох авторів «Кінополіса» – Володимира Білявського і Анастасії Осипенко.

А.О.: Останні два фільми Аллена змушують думати, що йому таки час іти на пенсію. “Світське життя” взагалі не розчулювало і не смішило. Можна було засміятись хіба на жарті про християнство (“мало того, що він убивця, він іще й християнин”), хоча загалом ця лінія з братом-гангстером – страшенно нудна й заїжджена.

В.Б.: Звісно, фільм не з кращих (чи найгірший – не стану судити). Але тут, думаю, варто врахувати поважний вік режисера – дев’ятий десяток, як то кажуть; до того ж – зберігати таку продуктивність у такому віці – майже унікальний випадок. Та, на жаль, це вже стало суттєво позначатися на якості. Хоча серед таких “старичків” важко когось пригадати з шедевром у рукаві – хіба що Бунюель чи Хьюстон – та й ті радше є виключенням.
А з іншого боку – коли б якийсь невідомий режисер зняв стрічку такого рівня – думаю, вона не смакувала б так прісно. Мабуть, вся річ у, так би мовити, спадщині…

А.О.: До речі, цьогорічний каннський тріумфатор Кен Лоуч – теж людина поважного віку. Він не штампує фільми щороку, але теж назнімав чимало. Для Каннського кінофестивалю він “свій”, отримав там незчисленну кількість нагород, і от знову його фільм влучив у ціль. Як на мене, з більш глибоких замальовок він поступово зсувався до все пласкіших ударів по гострій соціальній темі – і чомусь фестивалі завжди на таке купуються.
Аллен інакший: це не фестивальне кіно, він не рафінує, а розважає. Та в цій розважальності він прагне бути стильним і особливим – втрачаючи з часом і стиль, і особливість. Не думаю, що фільм сприймався би краще, якби його зняв інший режисер: це якісно знята (формально) порожня історія… Хоча ні, сприйняття змінилось би: половина глядачів не питала б себе під час перегляду “чому так несмішно? чому так слабко?”, а половина не постила б у себе на фейсбучних сторінках фрази типу “дякую, Вуді, ти, як завжди, прекрасний”. Аллен стає ярликом: бачиш ім’я – біжиш у кіно. І що далі? Ніяких вражень.

В.Б.: Стосовно заангажованості фестивалів і спекуляцій авторів у відповідь – це взагалі дуже цікава тема для окремої розмови.
В Аллена я вперше помітив оцю “обгортковість” в “Опівночі в Парижі” – весь той бомонд і антураж у фільмі були такими поверхневими! Але широка публіка просто мліла. Мабуть, цей шарм діє не тільки на пересічних глядачів – он скільки зірок він уже перетасував у кількох останніх фільмах. Прямо як Малік – на старості здав, але майже кожен з топових акторів дуріє в бажанні знятися в нього.

Опівночі в Парижі

А.О.: Тут починається найцікавіше, бо ми розходимось у вподобаннях. “Опівночі в Парижі” – як на мене, найкращий фільм Аллена в цьому столітті: він обгортковий, але саме таке там і потрібно. Ідея незадоволеності своєю епохою – як зернятко, яке обгортається все новими шарами. Порівнюючи зі “Світським життям”, можу сказати, що в останньому атмосферність не підкупає, антураж так і лишається антуражем. А “Опівночі в Парижі” вдало поєднує звичайну особисту історію з купою алюзій, жартів про відомих митців і т.п. Наприклад, я обожнюю сцену, де головний герой радить Бунюелю зняти фільм, замкнувши людей в будинку, і Бунюель розгублено питає: але чому, чому вони не можуть вийти?
От Малік цікавіший у своєму методі. Крім того, що він 20 років взагалі не знімав і часто вирізає акторів для фінальної версії, він створює такі медитативні фільми, на які мало хто із сучасних режисерів здатен. Так, він трохи переборщив, скажімо, в “До Чуда”, але ж “Лицар Кубків” – направду прекрасний. Хоча – знову ж таки – ранній Малік потужніший. А його переможна стрічка – одна з найслабших. Це вічна тема: режисери доходять до певної точки і не можуть перевершити самих себе.
Проводячи паралель, можна сказати, що Аллен викликає повагу неймовірною продуктивністю (хоча знімати по фільму щороку – з усіх боків підозріло). Але йому все складніше виїжджати на самоповторах.

В.Б.: На щастя (а може й на жаль), з фільмографією Маліка я закінчив на “Дереві життя” – місцями неймовірно одухотвореному кіно, але в багатьох епізодах (із Пенном, із всесвітом) – доволі незграбному і примітивному. Тому знайомитися з подальшими опусами, також доволі суперечливими, судячи з відгуків, поки не наважився.
Вертаючись до Аллена ХХІ століття, все ж назву кращим “Матч-поінт” – така гостра й кінематографічна історія – прямо як в кращі часи. Хоча, звісно, не рівня “Зелігу” чи “Пурпурній троянді Каїру”. До речі, стосовно останньої – тільки нещодавно дізнався, що це такий собі високохудожній плагіат (чи то цитування) “Білого шейха” Фелліні. Думаю, якщо дослідити, то в Аллена можна такого багато знайти. Не кажучи вже про поклоніння перед Бергманом.

А.О.: Є хоч якісь режисери, що не поклоняються перед Бергманом?..
“Матч-поінт” мені теж сподобався, а от зі старого я б особливо виділила “Манхеттен”, люблю міський текст у кіно. Колись у мене була думка, що якість алленівського фільму залежить від того, чи грає він сам у ньому, – але думаючи про це зараз, не можу зрозуміти, до чого схилялась: краще, коли він є і актором у фільмі, чи краще, коли залишається за кадром. Здається, таки перший варіант. Зрештою, ніхто краще за нього самого не втілить його вічний образ привабливого невротика.

В.Б.: Можна провести статистичний аналіз, кореляцію за віком Вуді і жанром фільму… Жартую, звісно. Насправді, під час перегляду “Світського життя”, ще до того як остаточно переконатися в картонності фільму, я неодноразово уявляв Аллена на місці Айзенберга – зовсім випадково. І знову виринали ті ж таки думки про самоповтори: я невротик, я єврей, я симпатичний невдаха – і знов те саме, і знов те саме… Хоча, можливо, тут дається взнаки тривалий досвід перегляду його фільмів – так трапляється з багатьма режисерами: якщо хтось дав якусь слабину в твоїх очах – від неї вже не збавитись. І з кожним наступним фільмом вона все більше й більше впадає у вічі.

Інша жінка (1988)

А.О.: Навіть отак обговорювати його фільми швидко стає нецікаво. Що мені зараз хочеться зробити – подивитись якийсь його старий фільм, наприклад “Іншу жінку” (тому що досі не бачила і тому що Джина Ровлендс!) До речі, проглянувши всю фільмографію, бачу, що серед раннього теж усе доволі нестабільно, принаймні як на мій смак. Наприклад, перед “Зелігом” була слабка “Сексуальна комедія в літню ніч”, а між хрестоматійними “Енні Хол” і “Манхеттеном” – посередня замальовка в бергманівському дусі… Хоча на ці фільми знайдуться свої поціновувачі, а от як можна щиро захоплюватись “Світським життям” чи “Ірраціональною людиною” – мені незрозуміло.

В.Б.: Зазвичай такі поціновувачі просто не бачили чогось видатного до 2000-х – доволі чисельна група “модних кіноманів”, які дивляться хіти (часто й фестивальні), дослухаючись до трендів. А от що робити досвідченим кіноманам (якось по-снобському звучить) – чекати якогось реваншу від хвацького пенсіонера чи, як ти кажеш, заспокоїтись і переглянути щось із кращого? Думаю, через рік дізнаємось напевне.

About the author

Володимир Білявський

Related Articles