Паразити кінематографу

No Comment

Відлунали сурми фестивальних звитяг – “Паразити” гордо спочивають на лаврах, а корейці врочисто святкують століття власного кінематографу… І ця, здавалось би, гармонійна і непорушна картина торжества логічно вплітається у полотно історії світового кіно. Але якщо припустити певну фальш або ж певну помилку, що стала визнаною істиною? Припустимо, ця сторінка кіноісторії за своєю достовірністю схожа на древній міф. Це, звичайно, звучить як серйозне звинувачення, однак це просто яскраве порівняння, щоби розбурхати уяву і сумнів. Так у чому ж фальш тріумфу? У чому вторинність “Паразитів”?

Слуга (1963)

Найперший і найвиразніший аргумент (про який режисер і сам згадував, розповідаючи про фільми-натхненники) – “Слуга” (1963) Джозефа Лоузі. Цей беззаперечний шедевр – головне кіновисловлювання на тему господарів і слуг. Філософія, ідейна складова і сюжет стрічки багато в чому суголосні корейському нащадку. Однак такої їдкої отруйної атмосфери психологічного пригнічення, маніпуляцій і деградації особистості при зображенні соціального гниття не було більше в жодній картині. Звісно, фільму можна закинути певну надуманість і маніпулятивність, але порівнюючи з “Паразитами”, “Слуга” – ледь не документальне одкровення.

Наступного, 1964-го року світ побачило кіно, чиї сюжетні особливості навмисно чи несвідомо будуть використані при створенні сюжету корейського фільму. Мова йде про “Хижаків” Рене Клемана. Фактично, французький класик спробував повторити успіх свого хіта “На яскравому сонці” (1960), змінивши стилістику на більш “нуарну”: авантюрист у виконанні Делона (розкутіший і відчайдушніший, ніж у попередньому фільмі), небезпечні обставини, жінки-вамп (одна з них – Лола Олбрайт, ніби перлина віднайдена режисером серед нетрів другорядних ролей, втілила один з кращих образів такого типу), шалена динаміка, психологічна напруга і вбивчий еротизм – усе це разом зробило фільм яскравим представником не лише “французького нуару”, але й тогочасного кіно загалом. Однак, незважаючи на зіркових акторів і прославленого режисера, фільм не став подією… Бо й не намагався – жодних претензій, просто якісне захоплююче кіно, яке при грубому узагальненні можна було би віднести до категорії “атракціонного”.

Хижаки (1964)

Але яке тут відношення до “Паразитів”? Як було згадано вище, вся справа в сюжетних перипетіях, точніше в кількох сюжетних особливостях, які майже один в один відтворені у корейському фільмі (однак їх неможливо озвучити, не уникнувши спойлерів). Зважаючи на оприлюднений режисером список улюблених фільмів, можна зробити висновок про його значну обізнаність і широкий кіноглядацький досвід у світовому кінематографі (і французькому зокрема). Але, навіть знаючи про відсутність “Хижаків” серед улюблених фільмів (так само як і у списку фільмів-натхненників “Паразитів”), не можна напевно стверджувати про навмисне приховування часткового плагіату – можливо, справа просто у несвідомому наслідуванні творів, які мали емоційний чи образний вплив (і таких випадків безліч у мистецтві). 

Однак, у цій історії є інша, більш тривожна тенденція. Припустимо існування якогось мистецького твору, який з тих чи інших причин не став популярною класикою і з часом майже зник у невідомості, залишившись у полі зору лише невеликої кількості знавців. А далі, наприклад, з’являється інший твір, що так чи інакше паразитує (даруйте за їдкий каламбур) на знахідках свого призабутого попередника, хоча сам, можливо, поступається в художній цінності, але раптом, за вдалого збігу обставин, здобуває певне визнання і пам’ять наступних поколінь. Чи не відбувається тут своєрідне фальшування, чи не спричиняє таке забуття або неуважність до культурного минулого потенційної деградації мистецьких парадигм і перспектив?

Але чи змінять щось ці сумніви?

Паразити кінематографу

 

About the author

Володимир Білявський

Related Articles