Умберто Еко і кіно

No Comment

Класик літератури, чию найвідомішу книгу було екранізовано, разом з тим, здавалося б, ніколи не мав тісних стосунків з кінематографом. Так само ніби й не був помічений серед палких поціновувачів цього мистецтва. Та це лише на перший погляд – точніше сказати, пропри не надто велику зацікавленість, він мав хороший смак і неабияку обізнаність в царині кіно. Пропонуємо вашій увазі кілька цікавих цитат і фактів з життя письменника.

Факти

Факт №1
Еко був членом журі 37-го Венеціанського фестивалю (1980), де “Золотого лева” розділили “Глорія” Кассаветіса і “Атлантік-Сіті” Луї Маля. Пізніше він не надто радісно згадуватиме цей досвід (див. цитату нижче).

Факт №2
Відомо, що Еко був украй незадоволений екранізацією “Імені Рози”, проте саме завдяки фільму популярність його як літератора суттєво примножилась. І, як не дивно, він заприятелював з Жан-Жаком Анно, режисером цієї стрічки.

Факт №3
Пізніше Стенлі Кубрик хотів зняти “Маятник Фуко”, проте Еко, розчарований фільмом по “Імені Рози”, відмовив кінокласику (зважаючи також на той факт, що йому не дозволили самостійно працювати над сценарієм). Проте ця відмова обернулася жалем для письменника.

Цитати

Про необ’єктивність опитувань в часовому контексті
Всі інші (перед цим мова йшла про ретро-радіостанції – авт.) пропонують досліджувати 1990-і роки, які вже сприймаються як найбільш далеке минуле. Нещодавнє опитування пропонувало назвати ім’я Квентіна Тарантіно як найкращого режисера всіх часів. Опитана публіка, здається, не бачила ні Ейзенштейна, ні Форда, ні Веллса, ні Капру, ні інших. Це постійна хиба жанру опитування.

Про Антоніоні й Фелліні
Мені здається, що ми незаслужено забули про Антоніоні протягом останніх років. І навпаки – Фелліні після смерті цінують все більше і більше.
Протягом усього його життя, в час надзвичайної політичної заангажованості, Фелліні сприймали як мрійника, якого не цікавили соціальні реалії. Перевідкриття його кіно після смерті дозволило переоцінити його доробок. Я нещодавно передивився по телевізору «Солодке життя». Це потужний шедевр.

Про взаємозв’язок розвитку держави і кінематографу
Коли держава надто могутня, поезія мовчить. Коли держава в повній кризі, як це було в Італії після війни, мистецтво вільне говорити те, що має сказати. Велика доба неореалізму розгортається, коли від Італії лишилися лиш друзки. Ми ще не увійшли в еру, названу згодом італійським дивом (тобто промислове і торгівельне відродження у 1950-х роках). Фільм «Рим — відкрите місто» вийшов 1945 року, «Пайза» — 1947 року, «Викрадачі велосипедів» — 1948 року.

Про теле-євангелістів і Бората
Якщо говорити про незаперечних божевільних, то маємо згадати про американських теле-євангелістів. Достатньо лише кинути оком на телеекран недільного ранку, щоби усвідомити широту і серйозність проблеми. Те, що Саша Барон Коен зобразив у «Бораті», не є плодом його уяви. Пам’ятаю, що в 1960-ті роки, аби викладати в оклахомському Oral Roberts University (Орал Робертс — один із недільних теле-євангелістів), потрібно було відповісти на запитання штибу «Do you speak in tongues?» («Чи говорите ви язиками?»), що позначало вміння говорити мовою, якої ніхто більше не розуміє, цей феномен описаний у «Діяннях святих апостолів». Мого колегу взяли на роботу за відповідь «Поки що ні».

Про членство в журі кінофестивалю
Одного разу в мене був подібний досвід (мається на увазі щоденний перегляд великої кількості фільмів – авт.). Я був у журі Венеціанського кінофестивалю. Думав, що збожеволію.

Про Льва Кулєшова і силу монтажу
Лєв Кулєшов уже показав, яким чином образи пов’язані один із одним і як можна з їх допомогою демонструвати зовсім різне. Одне і те ж саме обличчя чоловіка, показане після кадру тарілки з їжею та після кадру з чимось абсолютно бридким, не справить однакового ефекту на глядача. В першому випадку обличчя чоловіка свідчить про апетит, в другому — про огиду.

About the author

Володимир Білявський

Related Articles