Життя Адель: синій – не обов’язково теплий

La vie d'Adele
No Comment
Режисер: Abdellatif Kechiche
Рік: 2013

«Життя Адель» – стрічка-переможниця цьогорічних Канн, яка ще до прем’єри встигла викликати резонанс і змусити режисера сумніватися в потрібності її показу.

Це історія дівчини Адель, її становлення як особистості та першої сильної закоханості. Зрозумівши, що з хлопцями їй завжди чогось не вистачає, вона повністю віддається новій знайомій і найбільшому своєму захопленню – молодій художниці Еммі. З нею вона наново відкриває світ і, здається, пізнає справжнє щастя. Разом із тим вона відчуває, як зовнішній світ опирається її відкриттю, якими невикорінними бувають стереотипи і як ламається життя, коли змінюєш усе: стиль, оточення, плани, мрії.

adeleФільм трохи лякає своєю масштабністю, сама назва «Життя Адель. Розділи 1-2» натякає на те, що три години неквапної оповіді намагаються охопити життя героїні в усіх його проявах, в усіх її порухах, найменших відтінках, у всьому висловленому і недоказаному, у показному й найпотаємнішому. Ця ідея – як такого собі дослідження жіночої душі, через занурення і споглядання, з усіма побутовими дрібницями, з брудом і соромом, з найбільшими піднесеннями і найвідвертішими моментами – сама по собі, безумовно, цікава. Можливо, Абделатіф Кешиш навіть досліджуватиме свою героїню далі, і глядачі отримають гідне подиву полотно як варіацію на тему «Трьох віків жінки» (не дарма у фільмі згадується Клімт!). Але якщо говорити про те, що маємо зараз, тобто про вже втілене, – то розхлябаний диптих «Життя Адель» не дає того масштабного й приголомшливого уявлення, на яке претендує.

Передусім – провокативна лесбійська тематика скидається тут на апологію одностатевих стосунків, чи радше на дидактичну брошурку для зашкарублих гомофобів. Натуралістичність і затягнутість виглядають подекуди зайвими. Не можна відбитись від паралелей із «Горбатою горою»: там усе не так, сказати б, дотиково, як натяково, тому настрій передається краще і ліричний струмінь не втрачає сили. Це одна із суттєвих проблем сучасного фестивального кіно: женучись за правдоподібністю та всеохопністю, воно часто втрачає простоту і легкість.

Емоційно насиченішими за довгі інтимні сцени – є два неперевершені моменти: перший – коли Адель вперше зустрічає Емму на вулиці, і другий – в кінці – зустріч колишніх коханок у кав’ярні, хаотичні й істеричні потуги повернути минуле. Саме вони є максимально відвертими і чесними, саме вони вихоплюють життя в усіх його непомітних подряпинах і півтонах, саме вони передають те незбагненне, яке зв’язує людей і змінює їхні долі.

adeleТоркаючись плюсів фільму, саме почуття між Адель і Еммою показано переконливо. Варто відзначити, що акторки блискуче влились у ролі (тут Каннський приз Леї Сейду й Адель Екзаркопулос цілком виправданий). Також вдалим є ідейно-композиційне рішення, яке показує розвиток стосунків: перші спалахи, шлях від сумнівів до впевненості, пізнання та розчинення одна в одній, згасання пристрасті, пошуки втраченого… Гарно передано межу, яка відділяє світ пристрасті від світу соціального, з обов’язками і постійними виправданнями. Це дуже важливо для кожної людини знаходити гармонію внутрішніх відчуттів із реальністю, тут Абделатіф Кешиш впорався майстерно.

Режисер загалом втиснув до історії всі можливі стереотипні реакції та проблеми: агресія в школі, страх перед несприйняттям з боку батьків, запрограмовані фрази за «нормальне», стабільне життя, страх бути приниженим і навіть вигнаним із роботи. Подано весь спектр ситуацій, і вони емоційно спрацьовують тоді, коли не дають чітких відповідей, а змушують глядача стати на місце героїні.

Разом із тим є багато сюжетних і виражальних кліше, які можуть дратувати: як сонце пробивається між обличчями, як героїня переосмислює пережите, плаваючи в морі і т.п.

adeleПомітними акцентами є співіснування тілесного й духовного, фільм унаочнює страждання, які приносить невідповідність одного другому. В цьому контексті цікавими є живописні паралелі: Адель на картинах Емми, звільнена з будь-яких оков тілесність, але не позбавлена щирого почуття.

Не зовсім зрозуміло, чому за кінострічкою закріпилась альтернативна назва «Синій – найтепліший колір». Синій направду цікаво обіграється: Емма в момент з’яви в житті Адель, із вибуховою, «творчою» зачіскою, та сама Адель у фіналі, в красивій синій сукні, розгублена і покинута – це як початок і кінець, тепло і холод, спалах і згасання. Така цікава колористична деталь трохи губиться в заявленій назві.

Попри все «Життя Адель» – фільм, вартий уваги, і як маленький урок толерантності, і як мистецьке явище. Епізод, в якому Емма вгадує значення імені Адель (ним виявляється не «сонце», «надія» чи «любов», а «справедливість»), наводить на думку, що краще пристати на «любов» і розглядати цю стрічку як ніжну й уважну історію дівочого почуття.