“Місцеві”: в пошуках історій

No Comment

Цьогорічний міжнародний фестиваль кіно та урбаністики “86” започаткував ініціативу створення “міських” фільмів – маленьких замальовок про дух українських міст. Конкурс вийшов продуктивним: 7 стрічок із 12 увійшли в альманах “Місцеві”, який зусиллями 86PROKAT потрапив до кінотеатрів; 3 фільми відібрали до програм ОМКФ і Open City Doc Fest (Лондон).

Наразі “Місцевих” можна побачити тут: з 17 серпня –  Lviv Film Center, з 20 серпня – Прем’єр Сіті у Луцьку та з 21 серпня – одеський инотеатр.

Передусім важливо, що молоді режисери, для більшості з яких це був перший подібний досвід, відгукнулись і захотіли зафільмувати епізоди з життя важливих для себе міст. Також важливо, що My street films орієнтовані саме на художню документалістику – цікавий і перспективний жанр, погано представлений в Україні. Симптоматично, що на одній із відкритих локацій ОМКФ показали непомічений свого часу “Знак тире” Сергія Буковського, який можна вважати зразком такого кіно.

Та все ж далеко не всім вдалось відзняти щось вартісне; і загалом перегляд урбаністичних короткометражок викликає нав’язливу думку про потребу оцінювати “зі знижкою” (на відсутність досвіду, культурного підґрунтя, більшої команди професіоналів тощо) – а це ледь не основна проблема у сприйнятті сучасного українського кіно вдумливою аудиторією. Як би банально чи безпорадно це не звучало – а багато критиків ладні обмежуватись безапеляційними формулюваннями на кшталт “невміння розповідати історії / оперувати кінематографічним матеріалом” – найпомітнішим недоліком є якраз відсутність історії. В останній роботі Джафара Панахі (яка є своєрідною сумішшю художнього й документального) є епізод, де племінниця режисера ділиться новиною про шкільне завдання зняти маленький фільм – і відразу отримує пораду: знайти свою історію. Це гранично важливий момент, який позначає головне, чому варто наразі навчитись українському кіно. І найпродуманіший сценарій, і найспонтанніший метод однаково можуть просто не мати що сказати. Промацування й вишукування історій, які стали б важливими і для автора, і для аудиторії, – завдання клопітке та набагато серйозніше, ніж можна уявити. Від небажання випрацювати свою лінію оповіді і виходять позбавлені цілісності фільми, що просто проходять повз. Крім того, більшість робіт просто фіксують стани й ландшафти, тож половину добірки My street films взагалі не варто відносити до власне кіно, а радше до межових жанрів типу візуального дослідження.

Найперспективнішими видаються роботи максимально особисті: логічно, що молодим режисерам легше почати з власного “я”. Наприклад, “Мій кристал” Оксани Казьміної – це мандрівка власними спогадами, повернення до містечка, яке береже особисте минуле. Зустріч із другом дитинства перемежовується фотокартками й уривками старого оцифрованого відео, а також пейзажами під супровід ліричних монологів-снів. Візуально – спрацьовує, аудіально – не дуже: надто різко звучать перескоки від буденного мовлення до відсторонених поетичних проговорювань заготовленого тексту. Загалом voice-over нарація – один із ключових прийомів міської художньої документалістики, завдяки якому можна створити довірливу атмосферу. В якості найбільших рекомендацій хотілося б згадати про “Мій Вінніпег” Гая Меддіна (Канада) та “Запашний кошмар” Кідлата Тахіміка (Філіппіни) – фільми, що вдало балансують на межі суто особистого та передають настрої через репліки героя-оповідача (розташованого поза кадром у першому випадку та всередині подій у другому). А Казьміна-нараторка не дуже вписується до себе ж самої як режисерки, тому відповідні сцени викликають замість замилування роздратування.

З огляду на сказане, хочеться відмітити короткометражку Поля Гранека “Я на дитмайданчику” (приз глядацьких симпатій фестивалю “86”). Це водночас і найпростіша, і найсміливіша робота, в якій режисер знайомить глядача зі своїм баченням Русанівки – а отже не так самої території, як себе в ній. Іронія і невимушеність безвідмовно викликають симпатію; та найсуттєвіше – в тому, що вийшла не просто замальовка про себе і для себе, а справжнє кінематографічне занурення в міський ландшафт. Звісно, тут чимало недоліків, зокрема сцени взаємодії з іншими мешканцями розставлені невдало або взагалі зайві; але хотілося б думати, що саме через такі спроби здатне народитись нове щире кіно. Така собі скарга від героя про те, що друг відмовився допомагати в зйомках, бо не знаходив у тому сенсу, – звучить як самоіронічний виклик усьому поколінню потенційних кінематографістів. Отже, головне – відшукати свою історію та повірити, що є сенс її втілити.

Виділяються злободенністю “На Сході” Пьотра Армяновського та “Нічия земля” Джеміля Альхаова. Обидва обрали те, що зачіпає їх особисто, але і турбує більшість свідомих українців сьогодні. Виражально їм навряд вдалось сказати щось нове; настрій подібний до десятків відеоробіт про Майдан. Безперечно, вони мають певну художню цінність, та все ж більше скидаються на безликі репортажі, які знімають активісти Babylon`13 чи журналісти Громадського, – затребувані як “документи епохи”, але непридатні як власне кінематографічне висловлювання.

Чому в Одесу відібрали “Занурення” Олександра Зирянова – незрозуміло. Ця стрічка є хаотичним набором депресивних картинок і невиправданих діалогів, яка ніби намагається слідувати лінії того фестивального кіно, яке експлуатує глядача, звалюючи на нього вирвані з контексту шматки непривабливої дійсності. Тут є добре вибудувані плани; а вступна сцена із “сповіданням” на автобусній зупинці інтригує і видається вдалою – але це враження швидко забивається іншими, негативними. Прикметно, що в національному конкурсі короткого метру ОМКФ зіткнулись і початківці, як Зирянов, і більш досвідчені молоді режисери, як Катерина Горностай, кураторка декількох проектів My street films. Різниця між їхніми роботами помітна відразу – “Зануренню” помітно бракує і історії, і власного голосу.

Серед решти непоганою є робота Оксани Носач “Серед хат”, але це радше візуальне есе. Подібна подача була в “Межах Європи” Еля Парвулеско (aka Олексій Телюк). Така відеоесеїстика є цілком доречним засобом показу архітектурних форм та актуалізації пов’язаних із ними соціальних проблем, тому ця стрічка прекрасно знаходить своє місце в контексті фестивалю урбаністики, але говорити про тонкощі художньої документалістики тут складно.

Безумовно, ініціатива My street films має продовжуватись, розростатись і підтримуватись. Міська фактура – надзвичайно цікава тема для кіно, якої сучасні режисери поки що торкаються надто невпевнено. Хотілося б нарешті побачити цілісні історії про те, як ми живемо в містах, а вони – в нас. Більше режисерської роботи над собою, більше глядацького досвіду, більше подібних проектів і зацікавленості в них широкої аудиторії – і так з’являться нові імена, здатні перебороти типові проблеми та скасувати упередження.