Роздуми над “Зеленою кофтою”, або сезон українського кіно

Зелена кофта
1 Comment
Режисер: Володимир Тихий
Рік: 2013

Сучасне українське кіно важко любити. Про що мова – про нього навіть знати важко: фільми рідко доходять до кінотеатрів, їх показують на маленьких закритих фестивалях або возять за кордон. Але останній рік дав молодим українським режисерам неабиякі шанси реабілітувати себе перед глядачами – на великих екранах можна було (чи можна буде незабаром) побачити багато повнометражних стрічок: від попкорнового кіно («Тіні незабутих предків» Левицького) до зворушливого («Істальгія» Онищенко), від дитячого («Іван Сила» Андрієнка) до зрілого і виваженого («Креденс» Васяновича), від несподіваного (документальне «Красна Маланка» Сухолиткого-Собчука) до масштабного («Поводир» Саніна). Крім того журнал про авторське кіно Cineticle організовував онлайн-покази кращих українських короткометражок року («Канікули» Степанської та «Між нами» Горностай). Отже, полюбити своє кіно стало трішечки легше.

 Але, звичайно, не варто нічого обожествляти чи керуватись принципом «що по-нашому – те добре». Сучасне українське кіно вимагає прискіпливості до себе, детальної та продуманої критики – тільки так ми зможемо налагодити зв’язок між його творцями і глядачами.

Однією із спроб розширити горизонти є стрічка В.Тихого «Зелена кофта», психологічний трилер (насправді – соціальна драма). Можна сміливо почати з того, що це непоганий фільм, який цікаво дивитись і який порушує важливі проблеми: зникнення і викрадення дітей, підлітковий ангст, розпад родини.

 Гострий соціальний сюжет – не новина для українського кіно, більше того – режисери експлуатують неприємні реалії та ніяк не можуть із них виборсатись. Інколи це навіть має певний успіх («Подорожні» Стрембіцького, «Крос» Вроди), але досі ніхто не зміг уповні кінематографічно дослідити гострі кути сучасного українського життя, наші постколоніальні синдроми і т.п. І досі нам не пропонувалась повнометражне соціальне кіно – його спробою і є «Зелена кофта». Вона зовсім не вийшла узагальнено-філософською та ідейно довершеною – тому ми і не відходимо від означення її як «спроби».

 В.Тихий ще в альманасі «Мудаки. Арабески» суперечливою роботою «Янгол смерті» проявив себе як режисер-песиміст, чия увага зосереджена на проявах невиправданої агресії. У своєму новому фільмі він повторює ті ж помилки: не занурюється достатньо в психологію героїв, не намагається вивести з напівмертвого стану другорядних персонажів (більшість із них – картонки, які не мають додаткових прав) і невдало вибирає виконавців головної ролі. Окремим ляпом є мова – вона справді нежива (абсолютно неприродними є «правильні» репліки, так само – переходи російськомовних персонажів під тиском україномовних на – знову ж таки – «правильну» українську і т.д.) Хоча варто зазначити, що є декілька вдалих колоритних мовних моментів.
Передбачаючи можливі реакції глядачів, можна ствердити: ні, мовна схема фільму не налаштована так, що позитивні герої говорять українською, а негативні – російською. Суто позитивних чи негативних героїв тут немає (ну хіба крім неадекватних підлітків, які можуть побити незахищену дівчину; іще неправдоподібним є занадто співчутливий працівник міліції). Ми можемо самі себе обманювати, оцінюючи героїв за їхньою роллю в розгортанні сюжету (головна героїня страждає – ага, значить позитивна, всі її рідні теж, крім жінки, яка забрала батька з родини; чоловік стає головним підозрюваним – ага, негативний персонаж і т.д.) Насправді в кожного героя «Зеленої кофти» – своє життя і своя правда, і хоч це не завжди чітко й логічно окреслено, це вже своєрідний крок уперед. Відсутність розв’язки і відкритий кінець іще раз вказують на те, що кожен у чомусь був неправий і кожен був звичайною людиною, яку легко роздратувати та довести до радикальних засобів у досягненні цілей, яка передусім хвилюється за своїх близьких, яка діє відповідно своєму віку та статусу і т.д. Якби актори попрацювали краще, деякі сцени могли б стати справді гарними (наприклад, розмова про музичні інструменти між головною героїнею та дочкою підозрюваного, яку вона прив’язує скотчем до батареї – тут є все: спонтанність, абсурдність, апеляція до спільних почуттів, дитинність у надії вирватись, упертість у непродуманому вчинку).

кофта1

В.Тихий – послідовний у зображенні людської самотності – від неї, власне, все і відштовхується. В центрі фільму – родина, яка вже розпалась (батько пішов до іншої) і яка втратила маленького хлопчика; у мами, очевидно, немає компанії, з дочкою вона спілкується мало і сухо, в самої дівчинки теж немає хороших друзів, її стосунки з новою сім’єю тата не клеяться. Їм украй не вистачає людської близькості – це видно з самого початку (наприклад, в епізоді з перекидуванням м’яча – для дівчинки, з розмовою з міліціонером – для мами). Невдало показані сцени скорботи за хлопчиком – вони жалюгідні у своїй показовості та натягнутості. Але є яка-не яка компенсація: музичний мотив, який виринає разів зо два (загалом музики у фільмі немає): це одні з найнапруженіших моментів (перший: мати дізнається про впізнання в морзі, а дівчина спершу не чує її, бо їсть у навушниках; другий: різке чергування видів із вікна авто, коли героїня їде від батька, посварившись із його дружиною). Ці моменти стосуються втрати важливих зв’язків, тобто цілком суголосні темі безповоротної самотності.

 Від самотності і варто відштовхуватись – саме вона здатна підбурити на радикальні вчинки і саме на цьому зосереджена стрічка. Це цікавий хід, бо значно захопливіше слідкувати за тим, як розвивається неконтрольована людська агресія і до чого вона може призвести, ніж за рядом фактів (сталось нещастя – знайшли винного – покарали чи виправдали). Ніхто не виправдовується і ніхто не вивищується, об’єктивної правди немає; зате всі страждають і караються – і глядачі залишаються перед власним вибором: намарне чи ні?

кофта2

Наостанок варто сказати про якісну операторську роботу (а сцену, частинка якої винесена в постер фільму, – можна назвати стильною). Стрічка неквапна; це не естетика повільного (про таке в українському контексті наразі неможливо говорити), але і не явний недолік (хіба незвично для аудиторії, мало знайомої з фестивальним кіно). «Зелена кофта» – безперечно, варта нашої уваги і потребує конкретних зауваг. До позначки «гарне кіно» ще далеко, до універсальності теж, але це – шлях розвитку, встановлення балансу між авторськими інтенціями та глядацькими потребами, пошуку нових форм (в тому числі жанрових) і методів подачі болючих і важливих питань.

Related Articles