Кассаветіс і кіно про звичайних чоловіків

Husbands
No Comment
Режисер: John Cassavetes
Рік: 1970

Дивно: здається, існує ціла категорія “чоловічого кіно”, а от відвертого кіно про чоловіків – чогось цікавішого за bromance з популярних ситкомів чи типові сюжетики buddy movies – нікчемно мало. На такі думки наводить зокрема зворушлива й пласка лінія чоловічої дружби у фільмі “Антураж” (продовження серіалу, що висміює голлівудські звичаї й амбіції).

Якими б виправданими не були претензії теоретиків-феміністок (про жінку в кадрі суто як об’єкт бажання чи т.п.) – все ж можна перечисляти до безкінечності стрічки, що розкривають – чи принаймні намагаються – жіночі образи та стосунки між собою, а от чоловічі персонажі здебільшого залишаються контурними, в чомусь типізованими. І як би хто не боровся за фемінний дискурс у кіно (згадаймо критерії Елісон Бехдель: дискримінації немає, якщо у фільмі є принаймні дві жінки, що розмовляють між собою не про чоловіків) – іноді складається враження, що правда про чоловіків у кіно – нерозкрита. Режисери часто досліджують жіночність загалом чи черпають натхнення із внутрішніх світів своїх муз, а режисерки – ледь не завжди – зациклені на самих собі. В якого класика у фільмографії немає полотна, цілком присвяченого жінкам (в якому – що важливо – автор універсалізує свої уявлення)? Тут і “Ідентифікація жінки” Антоніоні, і всі надривні жінки Бергмана, і галерея депресивних дів Фассбіндера, і слухняні дружини в Нарусе та Одзу, і акторки в “Зізнаннях” Йосіди, і багато іншого. А де масштабне кінематографічне дослідження чоловічої натури? Так, є декілька пристойних фільмів когорти coming-of-age (в основному із селінджерівським присмаком) та декілька комічно-ліричних картин, заповнених чоловічими проблемами (“Дивна пара” Джина Сакса, “Моя вечеря з Андре” Луї Малля і т.д.). Решта робіт (їхня більшість), у центрі яких стоїть чоловіча фігура, – абсолютно не прив’язані до буденності, “звичайності”, а зосереджені на специфічному колі питань.

Вишукати кіно, яке б змалювало чоловічий портрет – з багатьох вимірів і кутів зору (як це роблять численні “портрети леді”), – виявляється складно, але тим цікавіше. Наразі зупинемось на “Чоловіках” Кассаветіса.

Джон Кассаветіс, в певному розумінні батько мамблкору, почав режисерську кар’єру по-джазовому імпровізаційними “Тінями” та всього зняв 12 картин, кожну з яких можна вважати маленьким шедевром. Принаймні піддавшись його атмосфері хоч раз – не полюбити решту фактично неможливо. Та “Чоловіки” – як серединний етап творчості, із приходом до кольору та вагомішою роллю сценарію – є і максимально показовими для автора, і максимально захопливими для глядача. Саме тут Кассаветіс почав поєднувати експериментальне з мейнстрімним, підважуючи свою джазову невагомість заграваннями з популярною культурою. Великою мірою саме визнання “Чоловіків” привело його до пізніших, найбільш успішних картин.

Сказане зовсім не означає, що дивитись цей фільм – легка розвага; навпаки – він по-кассаветівськи дратівливий. Як і решта його робіт, “Чоловіки” – це зазирання за лаштунки; тут чимало відверто дурнуватих епізодів, які не те щоб мало хто наважився зафільмувати – мало хто б взагалі замислився над втіленням таких “прохідних” моментів, які в житті не стираються з пам’яті та час від часу виринають дискомфортними бляклими плямами-спогадами. І в цьому – весь Кассаветіс.

Троє друзів по смерті четвертого переосмислюють власне життя – акурат перед лицем кризи середнього віку. Травматична втрата штовхає героїв на сумнівні розваги та занадто швидкі рішення. Три різнопланових актори, Пітер Фальк, Бен Газзара та сам Джон Кассаветіс, тут до непристойності схожі та у своїй довірливій близькості подекуди зливаються в один чоловічий образ – до того хиткий, що розпадається на дрібні фрагменти з кожним сюжетним поворотом. Усі ці моменти заспокоєння й братання – після найбурхливіших сцен і вчинених дурниць – ніби відкривають і закривають завісу, за якою ховається затерта буденність і щирість чоловічих емоцій. Вочевидь, не найвидатніші їхні ролі, але всі троє віддались цьому фільму так, що здається, вони грають самих себе, вірних друзів із розхитаними цінностями та замуленим баченням світу. Вони такі – тільки зараз і завжди. Всі реакції – всуціль ситуативні, але в цих прив’язаних до передумов моментах “тільки зараз” і розкривається людське “завжди”. Конкретна подія реактуалізує щоденні турботи кожного, інтенсифікуючи пережиті досвіди та провокуючи істеричні дошукування свободи.

Поєднуючи спланованість і спонтанність, домішуючи до стосунків між персонажами елементи реальних стосунків між акторами, режисер спромігся на цікаве дослідження чоловічих емоційних реальностей, зіштовхуючи гордість із жалістю, категоричність із непевністю, плутаючи браваду і свободу, мужність і рішучість, не соромлячись натуралістично висвітлити неприглядні чи принизливі речі. Так і склалась правдива картинка трьох друзів, трьох американців, трьох чоловіків.

Як помітив Х. Корін, у “Чоловіках” є сцени, що тривають непомірно довго, але як тільки глядач їх подолає – витвір Кассаветіса стане для них чимось більшим за фільм. Попри невпинну балаканину це кіно нічого не розказує (маються на увазі цілісні історії) і тим паче нічому не вчить. Це вихоплені з життя уривки, які можна було б і не фіксувати. Типовий Кассаветіс: затягує на екран “необов’язкове” чи майже зайве. Обірваний кінець – у чомусь логічний і передбачуваний, а в чомусь розгублений і вичікувально-запитальний – тільки підкреслює цей пієтет до “необов’язкового” й буденного. А нам так хочеться дивитись далі, продовжувати зазирати в чужі уривки, впізнаючи в них власні.

- I’m gonna get very drunk! 

- Whatever.