“Джекі Браун” – здавалося б, звичайна кримінальна історія про брудні гроші, однак у Тарантіно вона розкручується, немов маховик, стає гострішою й пікантнішою з кожним епізодом (місцями навіть набуваючи ознак трилера), щоби в фіналі скластися у виразну мозаїку. Проте саме цей маховик і зіпсував загальну картину. Та й сяйво мозаїки тьмяніє на фоні довершеного “Кримінального чтива“.
Прагнення режисера закрутити сюжет якомога карколомніше призводить до багатьох суттєвих нестиковок і умовностей, іноді на рівні байки чи то кримінального анекдоту. Звісно, стиль і манера Квентіна підсилюють ефект анекдотичності, підкреслюючи це кожною цитатою. Так, наприклад, початковий кадр нічим не відрізняється від “Випусника” (щоправда на місці персонажа Хоффмана тут маємо сексуальну негритяночку середнього віку), а епізод з револьвером майже наприкінці стрічки – посилання на хрестоматійні “кадри перед дзеркалом” з “Таксиста” (де, до речі, теж козиряв Де Ніро, який зіграв тут замкнутого бандюка Луїса). Крім цього, в фільмі фігурує ще ціла низка імен, фраз і мелодій з іншої класики (зазвичай нішевої, як це заведено в режисера).
Тому з одного боку можна критикувати цю картину за своєрідну надуманість і штучність, а з іншого маємо міцного горішка, який навіть через шістнадцять років після виходу на екрани виглядає досить свіжо і драйвово (особливо на фоні сучасних “витворів мистецтва”).
Тарантіно спробував дорівнятися до свого попереднього опусу, проте зняв кіно лише за його лекалами… Хороше, але не епохальне, яким свого часу стало “Чтиво”.
