Нещасне “Щастя моє”

Счастье мое
No Comment
Режисер: Сергій Лозниця
Рік: 2010

Американський кінокритик Ентоні Кауфман назвав фільм «Щастя моє» Сергія Лозниці (2010р.) таким, що метафорично виражає сучасну соціально-політичну ситуацію в Україні.

Фактично – ця стрічка знімалась у Росії та зображає реалії тамтешньої глибинки (хоча режисер і вказує на спільний – пострадянський, східний – простір, до якого апелює у творчості), і – що важливо – розвінчує міфи Великої Вітчизняної війни, на яких будується більшість російських фільмів (послідовників радянського воєнного кіно), на яких у свою чергу будується пропаганда «вєлікого государства», великий Міф про «наших» захисників і т.д.

Метафорично ж – так, можна сказати, що робота Лозниці відбиває атмосферу страху та помсти, в якій зав’язла і Україна.

Цікаву думку пропонує В.Артюх (у журналі соціальної критики «Спільне»): «Щастя моє» є влучним та ілюстративним прикладом ідеології етичного повороту – оперуючи терміном Жака Рансьєра. За Рансьєром, диссенсуси політичної та художньої сфер заспокоюються – і політичне як вияв розриву (суспільного та часового) стає естетичним фактом, свідченням катастрофи: поле боротьби – єдине соціальне тіло, яке виштовхує незгодних, «інших» і яке обороняється від людського зла. В умовах етичного повороту сприймати моральні категорії по-своєму неможливо; зло – це обов’язково вкорінена в людину сила, що ми і бачимо у фільмі.

щастя моє1

«Щастя моє» – це арена насилля і водночас його детальне дослідження: то грубо натуралістичне, то притчеве.

Часопростір стрічки – зумисне розмитий. Красномовною є репліка (відповідь на питання, куди веде дорога) – «в нікуди… […] глухий кут нечистої сили» – саме так можна означити зафільмований простір, всі герої ніби зависли в ньому – так само, як і у своїх травмах, – і не можуть вибратись, єдиний вихід для них – продовжувати лінію жорстокості, ставати на свій шлях помсти – тільки тому, що він виявляється єдино логічним, – іншого ніхто не бачив і не знав.

У фільмі зміщено декілька часових пластів: початок війни – в тилу ворога, кінець війни – повернення солдат додому, та неконкретизована сучасність. Воєнні сцени мають виразно притчевий характер, в них закладені головні коди. Перший епізод: лейтенант везе в рідне село німецькі трофеї – зіштовхується з нахабним мародерством – убиває коменданта, свого кривдника. Що пояснюється: по-перше, насилля породжує насилля; по-друге, проблема війни – значно ширша, ніж ми звикли її уявляти, – йдеться про громадянську війну всередині нас. Другий епізод: вчитель, що живе з малим сином в закинутому місці, гостинно зустрічає двох красноармійців, але наївно розкриває їм свої погляди на переваги німецької окупації – в результаті чоловіка вбивають, його син стає глухонімим, а їхній будинок стає точкою перетину оповідей (тут житиме головний герой, дальнобійник Георгій, після того, як йому за добро відплатили злом, і до того, як він сам почне, тобто продовжить, бездумний шлях насильства). Ці епізоди – лаконічні та відверті, в них вкладено той біль, який ми так і не змогли подолати, який досі є нашим синдромом і вироком.

щастя моє2

Показова «чорнушність» і впадання в крайнощі в основній частині фільму – виправдана, тільки так можна було показати ескалацію насилля, колообіг зла. Саме насилля визначає долі всіх персонажів – насилля, що з’являється з конкретних причин і веде в нікуди (повертаємось до думки про тупиковий простір).

Соціально гостре, історично викривальне та вибухово актуальне зараз – таким є кіно С.Лозниці. Це крок його режисерського розвитку після документалістики, це художній твір, що тяжіє до кінопубліцистики, це свідоме і виважене дослідження, як естетичне, так і політичне. Врешті-решт, це стрічка, яку важко пропустити повз.

Фрагмент сценарію можна прочитати тут: http://seance.ru/n/37-38/istochniki_rubrik/myjoy_loznitsa/schaste-moe/