Пізня слава: актори, хто зустрів визнання, розпрощавшись із молодістю

No Comment

louis_de_funes

Луї де Фюнес

(31.07.1914 – 27.01.1983)
Геніальний комік, що запам’ятався всьому світу в ролі жандарма Крюшо, пройшов складний шлях перш ніж стати зіркою першої величини. Зачатки професії почали проявлятися ще в юності, коли актор клеїв дурня, граючи джаз на піаніно в одному із закладів Парижа. Після війни, прийнявши рішення стати актором, Фюнес пройшов через безліч епізодичних і другорядних ролей (траплялися і головні, проте у прохідних маловідомих фільмах), аж поки у 1958-ому році не зіграв у фільмі “Не впіймали – не злодій” головну роль браконьєра Блеро. Світовий тріумф закріпився після практично одночасного виходу на екрани фільмів “Фантомас” і “Жандарм із Сен-Тропе” (обидва 1964), що обзавелися численими продовженнями. Серед інших блискучих ролей – роботи у фільмах “Роззява” (1965), “Велика прогулянка” (1966), “Манія величі” (1971).

 

eli-wallach

Елай Воллак

(07.12.1915 – 24.06.2014)
Він зіграв головну роль у власному кінодебюті, та за іронією долі став королем другорядних ролей. Як же так трапилось і чому актор потрапив до нашої добірки?
Навчаючись акторському ремеслу в одній зі студій Нью-Йорка, був призваний до армії в 1941. Після війни пробує свої сили в театрі, причому доволі успішно (виступи на Бродвеї, увінчані премією “Тоні” за роль в “Татуйованій троянді” Т.Вільямса). А далі – вищезгаданий дебют в кіно – гостра психологічна роль в одному з кращих фільмів Еліа Казана “Лялечка” (1956), сюжет якого, до речі, базувався на п’єсах того ж таки Теннесі Вільямса. Проте найбільш впізнаваний персонаж серед зіграних Воллаком це, звісно ж, ексцентричний бандит Туко з епосу Серджіо Леоне “Хороший, поганий, злий” (недаремно, мабуть, актор назвав свої мемуари “Хороший, поганий і я”). Інші знакові ролі у фільмах: “Чудова сімка” (1960), “Як викрасти мільйон” (1966), “Хрещений батько 3” (1990)

 

klaus-kinski-portrait-small

Клаус Кінскі

(18.10.1926 – 23.11.1991)
Неприкаяна постать світового кіно, одіозний скандаліст, він починав свій шлях з підмостків провінційних театрів, поступово здобуваючи славу і авторитет майстра монологів. Але після кінодебюту актор тривалий час знімався у різному кінематографічному мотлоху, зокрема у низькопробних фільмах авторства Хесуса Франко; кращі картини раннього періоду – італійські спагетті-вестерни С.Леоне, С.Корбуччі, Д.Даміані (де він зіграв кілька помітних характерних ролей).
Однак справжнє визнання приходить завдяки співпраці з Вернером Херцогом – тоді ще маловідомим, але перспективним представником нової хвилі німецького кіно. “Агірре, гнів Божий” (1972) – це той рідкісний випадок, коли важко однозначно сказати, хто кого відкрив – режисер актора чи навпаки. Це було взаємне оголення таланту, гармонія двох безумців, що увінчалася світовою славою.
Всі подальші акторські здобутки також були пов”язані з ролями у фільмах Херцога: “Носферату: примара ночі” (1978), “Войцек” (1979), “Фітцкаральдо” (1982), “Зелена кобра” (1987).

 

morgan-freeman-small

Морган Фрімен

(01.06.1937)
Мабуть у більшості кіноманів ім’я Моргнана Фрімена асоціюється в першу чергу з образом чорношкірого в’язня з суперхіта “Втеча з Шоушенка” (1994). І попри солідний вік актора на момент зйомок, навряд чи хтось зможе пригадати хоча б одну його роль у фільмах, років на п’ять-десять старіших.
Актор, що виріс в багатодітній бідній сім’ї, змінив немало професій (з самого дитинства тяжіючи до сценічного мистецтва). В другій половині 1960-х – дебют в театрі, на початку 1970-х – певна слава на телебаченні і дебют в кіно. Проте поодинокі з’яви у фільмах 80-х були майже непомітними, аж поки він не отримав перші номінації на “Оскар”: у 1988 за роль другого плану у фільмі “Вуличний хлопець” і в 1990 за головну роль в типовій “оскаровській” стрічці “Водій місс Дейзі” (не ставши лауреатом американської кіноакадемії, актор натомість здобув “Срібного ведмедя” і “Золотий глобус” за цей фільм). Після такого тріумфу, Морган Фрімен стає справжньою зіркою, яку запрошують мало не в кожен голлівудський хіт: “Непрощений” (1992), “Втеча з Шоушенка” (1994), “Сім” (1995), “Крихітка на мільйон” (2004).

 

anthony-hopkins-magic

Ентоні Хопкінс

(31.12.1937)
Образ Ганнібала Лектера вже давно став надбанням масової культури, а Ентоні Хопкінс вже давно носить звання Командора Ордену Британської Імперії і титул лицаря-бакалавра (попри подвійне британсько-американське громадянство). Однак такій славі і честі передував тривалий шлях, що починався в театрі й на телебаченні. Першим натхненником актора був Річард Бартон, з яким пощастило зустрітись у віці 15 років. Саме він утвердив рішення Хопкінса обрати акторську професію. Після закінчення двох фахових освітніх закладів, працює в репертуарному театрі, пізніше – в Королівському Національному театрі (на запрошення Лоуренса Олів’є). І, як то кажуть – гріх було би зганьбити таке оточення, коли б самому не стати видатним. Актор вирішує не обмежуватися сценою і пробує свої сили в кіно, доволі швидко отримавши помітну роль Річарда Левове Серце у фільмі “Лев взимку” (1968) – і знову в компанії живих легенд – Кетрін Хепберн і Пітера О‘Тула. Проте слідом за акторською номінацією Британської кіноакадемії – роки малопомітних фільмів і телепроектів – але не прохідних ролей: у “Ляльковому домі” (1973) світ Ібсена пройнятий задушевністю саме завдяки виконавцям головних ролей, а “Магія” (1978) Аттенборо – ніби репетиція Хопкінса перед роллю в “Мовчанні ягнят” (1990). “Людина-слон” (1980) стала культовою стрічкою, проте особисто актору ніяких нагород не принесла. Інші помітні картини “долектерівського” періоду: “Баунті” (1984) – рімейк “Заколоту на Баунті” (1935) і “Чарінг Кросс Роуд, 84” (1987) – зворушлива історія платонічних стосунків, народжених в листуванні, своєрідна варіація на тему, започатковану Ернстом Любічем в його класичному “Магазинчику за рогом” (1940).
А в 1990-ому про Хопкінса дізнався весь світ…

 

michael-douglas-in-romancing-the-stone-small

Майкл Дуглас

(25.09.1940)
Звісно, наявність Майкла Дугласа у цьому списку може викликати певні сумніви, але тут цікаві деякі обставини. Маючи акторську родину з іменами світової величини, і прагнучи самому стати зіркою кіно, він здобув всесвітню славу лише у віці 40 років (якщо не брати до уваги “Оскар” за фільм “Пролітаючи на гніздом зозулі” (1974), продюсером якого він був). Причина тому – тривала серіальна кар’єра, з якої починав актор, а згодом (після кількох ролей в кіно) – травма, що спровокувала трирічну перерву. Однак вихід в прокат фільму “Індіана Джонс” (1981) надихнув Дугласа на повернення – роль мандрівного авантюриста в “Романі з каменем” (1984) стала першим зірковим часом актора. А далі були “Фатальний потяг” (1987), “Волл-стріт” (1987), “Основний інстинкт” (1992), “Траффік” (2000), “Вундеркінди” (2000)…

 

kinopoisk.ru

Кріс Купер

(09.07.1951)
Цікавий збіг: біографія актора може слугувати за ілюстрацію до так-званої “американської мрії”, а фільм, завдяки якому відбувся злет актора – “Краса по-американськи” (1999) – якраз-таки піддає критиці і переосмисленню вищезгадану парадигму успішності. Навіть у короткому викладі життєпис актора виглядає досить строкато, проте з довгоочікуваним хеппі-ендом: навчання в школі драматичного мистецтва, робота декоратором в театрі, підробіток в службі берегової охорони; перебравшись до Нью-Йорку задля розвитку акторської кар’єри, спочатку горбатиться на будівництві, пізніше йому вдається пробитися на Бродвей (на другорядні ролі, звісно), потім телебачення, дебют в кіно (1987), знову телебачення, кілька другорядних ролей у помітних голівудських картинах – і врешті номінація на премію Гільдії акторів за характерну роль у “Красі по-американськи”. Інші відомі картини (і ролі): “Патріот” (2000), “Адаптація” (2002), “Фаворит” (2003), “Морпіхи” (2005), “Серпень: округ Осейдж” (2013).

 

Isabelle-Huppert-small

Ізабель Юппер

(16.03.1953)
Актриса, що практично не знімалася у популярних фільмах (віддаючи перевагу французьким класикам і режисерам авторського кіно), все ж здобула широку славу – переважно завдяки скандальній “Піаністці” (2001) Ханеке. Однак, не можна сказати, що до цього моменту в її акторській кар’єрі не було значних успіхів – навпаки: безліч номінацій і премія “Сезар” за “Церемонію” (1996), срібра премія в Каннах за “Віолетту Нозьєр” (1978), нагорода “Відкриття року” Британської кіноакадемії за “Мереживницю” (1977), двічі кубок Вольпі Венеційського фестивалю за “Жіночу справу” (1988) і вищезгадану “Церемонію”. Але всі ці фільми (значна частина з яких безсумнівно високохудожні) – відомі лишень у Франції або у сінефільських колах, на відміну від “Піаністки” (і деяких подальших робіт актриси) – яка, хоч і авторська за духом, проте неймовірно резонансна.
Детальніше про ролі Ізабель Юппер в статті Анастасії Осипенко: http://styleinsider.com.ua/2015/09/nezabutni-obrazi-izabel-yupper/

 

christoph-waltz-small

Крістоф Вальц

(04.10.1956)
Історія схожа на Дугласа: належність до театральної династії (не зірок, щоправда), але скромна слава лише на батьківщині до п’ятдесяти з гаком років. І хто б дізнався про видатного актора, коли б не легка рука Тарантіно? Власне, дві ролі у фільмах легендарного режисера (“Безславні виродки”, 2009 та “Джанго вільний”, 2012) принесли Вальцу цілу гору нагород і премій, а разом з тим і безліч пропозицій у голівудських хітах різного гатунку. За такий, ще нетривалий період слави актор уже встиг знятися у Роман Поланського (“Різанина”, 2011) і Террі Гілліама (“Нульова теорема”, 2013). Тож можна тільки припустити скільки ще цікавих персонажів подарує актор світові кіно.

 

bergman-troupe

Трупа Бергмана

Цьому явищу варто було би присвятити окрему статтю. Адже завдяки генію Бергмана світ по-справжньому дізнався про національне шведське кіно (звісно, були Стіллер, Шестрьом, Шеберг, Муландер, але їх творчість ще не мала такого впливу на світове мистецтво), а разом з тим відкрилася ціла плеяда блискучих скандинавських акторів. Якщо говорити в контексті цієї статті – як мінімум двоє з них стали зірками вже в зрілому віці:
Гуннар Б’єрнстранд (13.11.1909 – 26.05.1986) – син актора, що змінив купу професій, перш ніж почав виступати на сцені театру; згодом зйомки у шведському кіно, з другої половини 1940-х – участь у фільмах Бергмана (загалом зіграв у 20 картинах режисера)
Ерланд Юзефсон (15.07.1923 – 25.02.2012) – здобув світову славу на початку 1970-х завдяки фільмам “Шепоти і крики” (1972), “Сцени з подружнього життя” (1973) та іншим картинам Бергмана (загалом 16). Також грав у Тарковського, Макавеєва, Сабо, Гріневея, Анлелопулоса.

About the author

Володимир Білявський

Related Articles