“Криниця для спраглих”: притча про вмирання

No Comment

Смерть – вона ж одна в житті.
(зі сценарію)

“Криниця для спраглих” (1964) – дебют Юрка Іллєнка як режисера, яскравий зразок поетичної хвилі в українському кіно.
Це фільм-притча, він насичений символами та моментами недосказаного (чи то пак недопоказаного, такого, яке глядач сам реконструює в уяві).
Знятий за кіноповістю Івана Драча, яка хоч і сповнена поетично-ірреального, все ж – історично конкретна, так би мовити, дотикова, не така ефемерна й абстрактна.

Центральна постать Левка, який кладе сам себе в труну в “найдовші червневі ночі, коли не дочекатись ні синів, ні дощу”, – образ людини, яка хоче вмерти разом із вмираючим світом. Але не все так просто й однозначно, впертість до смерті є насправді волею до життя, невпокореною силою, криницею енергії та любові.
левко в труні
Старий молодіє й дитиніє – через спогади, чи то сни, чи то марення. До героя часто приходить покійна дружина: спочатку це навіть нагадує Марічку у вікні з «Тіней забутих предків» (Ю.Іллєнко, як-не-як, був там оператором), але поступово виростає в один із найважливіших образів – жінка біля криниці, молодість і любов, жага і сила, краса і ніжність, те, чого не повернеш, те, до чого завжди тягнешся, те, що складає життєвий колообіг. Роки висипаються, мов пісок, та й уся дія відбувається в пісках, пісок – забуття, замулене джерело, а спогади приносять жінку, і реальне життя теж приносить жінку – тепер уже улюблену невістку Левка. Життєдайна енергія першої пов’язана з водою, продовження роду другою – з яблуками…

Можна сказати, що режисер зумисна уникає слів, вони тільки зрідка маркують змальовані світи: старечої самотності – через прокльони сусідської баби; техногенної сучасності, яка тікає від живих контактів із минулим, – через голос сина, такий собі нечуваний раніше диктофонний лист; циклічності – через репліки дружини й невістки.

Фільм умовно ділиться на самобутні два шматки: перший – світ метафізичний, занурення в себе, пісок і вода, архетипи, зміщення часових пластів; і другий – світ реальний, матеріальний, в якому видзвонювання горщиків стають людськими голосами, відлуннями відлунь, дітьми і внуками, новими історіями. Приїзд дітей відтворений у кінострічці значно детальніше, ніж уся попередня оповідь, бо саме цей епізод гарно контрастує з пустелею абстрактності, в якій витримана умовно перша частина.
aktor_dmitro_mlyutenko
У фіналі з’являється думка-тривога про те, що ми залишаємо по собі, – тут слова замінені мовчанням, Левко всюди залишає по своєму горщику. От він – звук зробленого діла, сенс прожитого і відчутого, – і герой передумує вмирати.Отимізм останнього акорду тут працює на символічну лінію продовження життя, ще раз оспівує жінку, впевнено переносить центр із старого на молоду дівчину в тяжі. Котяться стиглі яблука та звучать горщики-голоси…

Завжди буде пісок, спогади й забуття, і завжди – вода, криниця для спраглих, для тих, що повернуться, що продовжать, що житимуть, бо життя – воно одне.

Related Articles