За невідомих обставин зникає голова сімейства. Члени родини, занепокоєні неприємною новиною, вертаються в батьківський дім, аби якось зарадити в непростій ситуації. Але позаду роки самостійного життя, і родичам вже не так легко знайти спільну мову, як то було колись. Та й взагалі – чи була якась гармонія раніше? За лічені дні затишне гніздечко перетворюється на зміїне кубло, де на кожного члена родини знайдеться своя шафа з кістяком.
Історія доволі схожа на «Шепоти і крики». З однією, але суттєвою поправкою. Замість режисера тут продюсер, замість генія – ремісник, замість мистецтва – продукт, замість істини – ерзац. Коли менеджера виробництва призначити керівником творчого процесу, підопічним творцям доведеться брати ініціативу на себе, і від того постраждає цілісність результату, його художня завершеність. Буде колаж, слайд-шоу, конкурс талантів, концерт бенефісів, але не самодостатнє полотно. Від того втратить і глибина, і акценти й деталі.
Коли режисеру, який знімає драматичний фільм, нема чого додати до сценарію, він буде спиратися на акторів. Результат – пустопорожні балачки, можливо навіть переконливі (якщо не підведуть актори). Ніякої метафоричності, жодних алюзій чи концепцій. В кращому випадку така схема виллється в реалістичний театр, в гіршому– в прослуховування акторів. Як приклад – блискучий актор Аль Пачіно, якому, починаючи з 90-х років, досить часто доводилося тягнути фільм на собі, хоча й це не завжди рятувало стрічку. А коли способів порятунку не лишалось, режисер казав: «Ну ж бо, Альфредо, вріж монолог!». І глядач з роззявленим ротом дивився на палкі й майстерні промови, часто забуваючи про пафос чи пустий контекст. Щось схоже відбувається і в окрузі Осейдж.
